Якщо об'єм тексту надто великий, то заливаємо файл у форматі Word на файлообмінник (попередньо архівуючи) і кидаємо сюди посилання або посилання на ресурс, де можна прочитати Ваш твір!
Тут, до речі, в мене є цікавинка - перший літературний косівський журнал в стилі фантастики - "ЙОЙ" - рекомендую качати :bu!
Йой.zip (http://www.4shared.com/file/ANazlu57/%D0%99%D0%BE%D0%B9.html)
Чекаю коментарів!)
Скачав, почитаю, прокоментую (як пережену в *.fb2)
P.S. Хороший файлообмiнник, ще не юзав, сподобався, але для таких маленьких файлiв краще http://rghost.ru/ (http://rghost.ru/) (там не заставляе чекати i реклами (й лишнього трафiку вiдповiдно) нема зовсiм)
Цитата: wildperson від 18:45, 17 Січень 2011
Скачав, почитаю, прокоментую (як пережену в *.fb2)
P.S. Хороший файлообмiнник, ще не юзав, сподобався, але для таких маленьких файлiв краще http://rghost.ru/ (http://rghost.ru/) (там не заставляе чекати i реклами (й лишнього трафiку вiдповiдно) нема зовсiм)
тут файли не видаляються з часом - дуже зручно!
Час для реклами з'явився недавно, але це для мене не страшно!
Цитата: as_tar від 17:18, 17 Січень 2011
Тут, до речі, в мене є цікавинка - перший літературний косівський журнал в стилі фантастики - "ЙОЙ" - рекомендую качати :bu!
маєш яке відношення до створення "ЙОЙ" ?
Цитата: Gorolya від 19:52, 17 Січень 2011
маєш яке відношення до створення "ЙОЙ" ?
жодного)
Обличчя зі старої фотографії!
Фотографія — це спроба людини зупинити час. Фотографи — це ті люди, які зупиняють час, залишаючи фотографії в серцях людей вічно. Я зараз говорю про справжніх професіоналів.
Саме зупинена мить змінила моє життя. Я натрапив на неї в газеті. Тоді я ще був восьмикласником звичайної загальноосвітньої школи і уявлення не мав, що через кілька років я сам зможу зупиняти миттєвості навколишнього світу.
Це була фотографія дівчинки, яка боролася з вродженою тяжкою хворобою. Ви, напевно, здивуєтесь чому цю світлину я взяв в основу написання моєї розповіді.
Мене вразила її фантастична усмішка! В її очах я знайшов непереборне бажання жити і бути здоровою та щасливою. Дівчинка дарувала радість, хоча і не безтурботну. Тішила, бадьорила, допомагала забути зайве і неважливе. Спонукала вірити, бо сама вірила в світле майбутнє. Мріяла, і я мріяв разом з нею. Правду казали древні філософи: "Тільки той по справжньому цінує життя, хто хоча б раз був на межі."
Дівчина з фотографії знала справжню ціну життя. Вона не раз була на межі. Смерті не потрібно боятися, але біймося не жити. Не жити, а існувати. Не жити, а спати. Розкриймо очі ширше, викиньмо зло із серця. Кохайте тих, хто поруч з вами, якщо ви не можете кохати тих, кого вам б хотілось. Все мені сказала красуня-дівчина з фотографії. ЇЇ обличчя мені із серця не стерти.
На жаль, я не зберіг газету з фотокарткою. Тоді, я не зрозумів всього сакрального змісту, який там був закладений. Згодом я зрозумів і сам став ловити миті. Часом вони зображують набагато довші проміжки часу, ніж ми думаємо. Роки, століття, цілі епохи з'являються в нашій уяві. Інколи не з'являються. Допомагає слово. Підпис, ремарка чи ціла стаття. Головне—не бути глухим і сліпим до істини.
Головне — це знайти істину, як її знайшла дівчина з старої фотографії. (автор я)
Цитата: as_tar від 22:44, 21 Січень 2011
ну як, хто читав "ЙОЙ"?
ЙОЙ не читала, а про дівчину з старої фотографії - сподобалося. Молодець.
Цитата: gALINA_S. від 23:04, 21 Січень 2011
ЙОЙ не читала, а про дівчину з старої фотографії - сподобалося. Молодець.
дякую
Солом'яна лялька!
Думаю, що не багатьом людям довелося у дитинстві гратися іграшками із соломи. Хіба що чули про таке з казок. Наприклад, казка про солом'яного бичка. Ото і все. Насправді дитячі іграшки мають особливе сакральне значення. Це немов релігія Вуду. Граючись, ми надаємо іграшкам сили.
У наших бабусь та дідусів замість іграшок були снаряди, гільзи, гранати та інша військова амуніція і гралися вони відповідно в козаків-розбійників чи в добрих наших і поганих фашистів. Взагалі наші дідусі і бабусі не довго могли залишатись дітьми у сучасному розумінні цього слова. Адже багато з них працювали, щоб допомогти своїм батькам прогодувати молодших братиків та сестричок. Сестричок та братиків було в кожній сім'ї не менше, ніж двоє-троє. Тоді було не до іграшок. Незважаючи на важке дитинство, діти згодом ставали дорослими. Людьми, якими зараз так не модно бути.
Наші батьки іграшки робили самотужки. Час був такий. Країна працювала на створення танків та утримання атомних ракетних установок. А іграшки ні кому не були потрібні... Часто з дерева робили лук та стріли. Грали в індійців. Ще займалися спортом і багато читали. Читали те, що можна було читати.
Моє, ще не дуже далеке дитинство запам'яталося мільйонами однакових, однотипних, бракованих, дешевих іграшок від компанії "Made in China". Науково технічний прогрес проявив себе і в іграшках. Тамагочі, тетріс, іграшкові мобільні телефони та інші. Спробуй вклади в них сакральний зміст чи силу. Потім були комп'ютерні приставки "Денді" і як результат "посаджені" кінескопи чорно-білих "Берізок". Згодом з'явилися перші ПК. Той, хто мав комп'ютер, був богом, майже в буквальному значенні.
Здається, всі сучасні цяцянки створені для лікування самотності в сучасному техногенному світі ілюзій. Навіщо тобі собака? Навіщо тобі шукати друга чи подружку? Навіщо тобі реальність? Волоконно-оптичні зв'язки надійніші за дружні. Я -- Інтернет. Я всесильний.
А що вміє твоя стара солом'яна лялька?
автор я
Актуальне зараз :)
Майже весна...
Візитна картка цієї пори року, звичайно, ж білий колір. Можна вигадати багато епітетів про ранішню завірюху чи вечірню заметіль, але ми все одно не дізнаємось, що снилося карпатському ведмедю Вадиму.
Він, напевне, і в сніжки не вміє грати. І навіщо йому та тепла шуба?
Тому люди і вигадують свята, щоб вдома грітись і відпочивати. В такий холод і палець не посмокчеш, бо ще відмерзне.
Цікаво, де живе холод? Минулого року він прийшов з позначкою -25 градусів за Цельсієм.
І пішов, залишаючи позаду переповнені пацієнтами лікарні, мальовані пензлем Мороза візерунки на вікнах, голодних снігурів, обмерзлі руки та ноги перехожих.
Потім з'явилися триметрові сосульки-вбивці і калюжі-океани. Ожеледиця змушувала ковзати, літати і плавати.
В таку пору природа спить. Снігова Баба радіє.
Налипає. Мокрий сніг.
Всі мріють про тепло, окрім Вадима.
Майже весна...
автор я
хто вже скачав і прочитав "ЙоЙ" - пишіть враження! :)
Цитата: as_tar від 14:51, 07 Лютий 2011
хто вже скачав і прочитав "ЙоЙ" - пишіть враження! :)
Прочитала, точніше пролистала. Бо читала не все. Загалом мені журнал сподобався. Молодь у нас дуже творча, й розвивається у правильному керунку. Лазарович Марії за хранцузькі делікатеси окреме - мерсі)))))
Сподобалися рубрики. Думаю, що якби ще добавити якусь рубрику з порадами... але то так, думки в голос.
Ну а Віталію, редактору - удачі, натхнення і спонсорів на випуски)))
Якщо ще не має у печатному вигляді - думаю що треба тиражувати. Не все ж глянцеву бридоту тоннами хавати.
мені теж сподобався "Йой", але наскільки мені відомо, то другого номеру не передбачається і тим більше друку даного пілотного!
Тому пропоную форумчанам качати і читати те, що є! :)
Цитата: as_tar від 18:34, 07 Лютий 2011
мені теж сподобався "Йой", але наскільки мені відомо, то другого номеру не передбачається і тим більше друку даного пілотного!
Тому пропоную форумчанам качати і читати те, що є! :)
жал...
Цитата: as_tar від 18:34, 07 Лютий 2011
мені теж сподобався "Йой", але наскільки мені відомо, то другого номеру не передбачається і тим більше друку даного пілотного!
Тому пропоную форумчанам качати і читати те, що є! :)
звідки така інформація?
перший номер був роздрукований ще давним давно
ииим, на скільки мені відомо то як раз Марія Лазарович керує випуском і розробкою журналу ЙОЙ...
можливо щось і змінилось - мені казала заступниця редактора першого номеру, десь літом то було - я його якраз і отримав від неї ел. поштою! :)
П.С. До речі, в мене ще в 2007 році ніби як "книжка" вийшла - об'єм не великий - збірка віршів і прози - "Мова богів"!
Якщо комусь цікаво, то можу подарувати! :)
звичайно цікаво!!!
даруй)
Цитата: Gorolya від 00:21, 08 Лютий 2011
звичайно цікаво!!!
даруй)
Домовились!) Сподіваюсь вона тебе не розчарує - бо там є багато ранніх моїх творів)
Збірочка хороша) Зацінили її не лише в Косові :)
Цитата: Christina_Strynadyuk від 20:13, 11 Березень 2011
Збірочка хороша) Зацінили її не лише в Косові :)
Закидай свою прозу! Вона така ж ніжна, як і твої вірші!
Цитата: as_tar від 00:22, 19 Березень 2011
Закидай свою прозу! Вона така ж ніжна, як і твої вірші!
Ум... Дякую! :thank_you2: :blush2:
Кидаю)
"Ревнує - значить [не] любить!.."
Вона закрила двері з іншої сторони, а він ще довго згадував її очі... Можливо і жалкував про скоєне, але дороги назад не було. Пішла... В такі моменти перед очима перебігають миті, в які коли-небудь почувався щасливим і ти просто питаєш сам в себе: «А чи не зробив я помилку? Що я зробив не так?»...
Вона вийшла з під'їзду його будинку і попрямувала до себе. Здавалося, перебуваючи в такому стані, вона мала б плакати, впасти в депресію чи дзвонити йому... Ні. Ідучи зимовими засніженими вуличками, вдихаючи свіже повітря і споглядаючи на холодне зимове небо, дівчина відчувала свободу... Свободу, яку вже давно не могла собі дозволити відчувати. Точніше, він не міг дозволити. В його руках вона почувалась захищеною, але водночас скованою. Скованою від власних мрій, потреб, бажань. Вона наче любила, але водночас ненавиділа його за те, що не давав їй свободи. Ревність її зводила з розуму. Чи то був дзвінок брата чи друга, чи невинна переписка з одній із соціальних мереж чи в асі, він вимагав про все йому розповідати. Іноді сам читав повідомлення, сам ж і відповідав на дзвінки.Вона не мала права піти на будь-яке свято, не спитавши в нього дозволу... Не була з тих дівчат, які некультурно себе ведуть на вечірках, напиваються чи заводять романи на стороні. Дівчина була з тих, хто цінує відносини і ніколи б недозволила собі чогось подібного.
«Ревнує – значить любить!..» - заспокоювала себе. Як же вона помилялася! Терпіла його образи, іноді насмішки, вислуховувала невдалі жарти, вибачала, цінувала, любила... ненавиділа. В душі таки ненавиділа за обрізані ним крила, за те, що закрив її в золоту клітку, з якої вона вибиралася лише з його дозволу. Здавалося б, її оточували його ніжність,турбота, подарунки, поцілунки і море квітів. Він не пропускав жодного свята,жодної нагоди, щоб привітати її, а їй було холодно. Ця зима стала для неї останньою, коли вона змушена була відчувати на собі ланцюги, якими він її прикував до себе. Людина безмежно талановита, творча, вона виливала на папір свої почуття, думки, які не могла віддати йому. Через ненависть. Але вона не хотіла робити йому боляче, не хотіла залишати... Жалість, боязнь когось образити,вдячність за все, що він робив для неї. Зовсім забула про себе. Забула про те,що в руках коханої людини, вона мала б літати від щастя, а насправді все було вкрай навпаки.
Повертаючись з університету, одного дня, коли пару в одного із самих відповідальних викладачів відмінили, вона вирішила навідати коханого, зробити сюрприз, провести гарно день... Знала, що застане його вдома, адже вчора він казав їй про це... Крокуючи сходинками його під'їзду, дівчина відчувала певну пересторогу, не таку, як завжди. Щось її зупиняло, але серце благало продовжити шлях. Доторкнувшись до дзвінка, і почувши сигнал за дверима, вона чекала довше, ніж зазвичай, поки він відчине.
Відчинив... Точніше, відчиниЛА...Вражена... Перед нею стояла красива дівчина...Один момент перевернув її реальність.Нічого не пояснюючи, вона зайшла до нього в кімнату, побачила очікувану картину і закрила двері з іншої сторони... Не треба було пояснень, звинувачень, зайвих слів... Мовчки.
«Ревнує – значить любить!..» - вона таки помилялася. Ревнує – значить не довіряє. Не довіряє – значить не любить.Бо основа міцних стосунків – якраз довіра, якої в нього не було. Він судив про неї по собі. Думав, якщо він так себе веде, то й вона може. Не може! Вона не може... Він не знав. А ще, він не знав, що таким вчинком зробив її щасливою, адже тепер вона вільна. Вже буквально самотня, але вільна...
7. 01. 2011, Христина Стринадюк ©
Найважча самотність – самотність у натовпі.
Ти сидітимеш посеред залу, де обідатиме величезна кількість людей, дивлячись на самотню чашку чаю в себе на столі. Тобі просто не схочеться чогось більшого, ніж зігрітися чаєм в холодні передостанні дні зими.
Витягнеш з сумки книжку, продовжиш читати з того місця, де сьогоднішньої ночі, рятуючись від безсоння, закінчив читати. Читатимеш, усвідомлюючи, що робиш це спеціально для того, щоб відволіктися від зайвих, на твою думку, думок. Від думок, які в'їдаються в твою голову, коли поряд нікого немає. Адже, був б ти не сам, ти б не читав в даний момент. Ти, звичайно, вирізнятимешся з натовпу, який прийшов в це місце, щоб поїсти і багато хто звертатиме на тебе таку небажану увагу. Але всі ми влаштовані таким чином, що з часом звикаємо до всього незвичайного, тому тебе швидко випустять з поля зору.
Ти прийматимеш всі прохання від друзів, допомогти їм в чомусь, братимешся за нові проекти, свідомо завалюватимеш себе великою кількістю роботи, обов'язками... Свідомо. Життя навчило, що робота відволікає від думок.
Ховатимешся в соцмережах, читатимеш книги он-лайн, вишукуватимеш в Інтернеті нові ідеї для тих проектів, якими свідомо себе завалив. «Інтернет не зближує. Це скупчення самотності. Ми начебто разом, але кожен сам по собі. Ілюзія спілкування, ілюзія дружби, ілюзія життя ...» Ілюзія... Ти тішитимешся ілюзією, поки твоя реальність не витягне тебе з тенет уявного світу, де існує «дружба», «розуміння», «почуття того, що ти комусь потрібен».
Тобі снитимуться сни, в яких ти таємно мріятимеш про близьку серцю людину, про те, що нарешті з'явиться хтось, хто визволить тебе з тенет самотності, хоч всім розповідатимеш, що звик бути один.
Самотність-доля сильних, слабкі завжди туляться до натовпу. Самотність може бути різною, але найважча самотність – це якраз самотність у натовпі. Тому потрібно бути дійсно сильним, щоб вижити в самотності.
В черговій книзі ти побач рядки: «Найгірший спосіб сумувати за людиною - це бути з нею і розуміти, що вона ніколи не буде твоєю.» Справді. В твоєму житті будуть люди, які подобатимуться тобі, будуть люди, яким подобатимешся ти. Але ти ніколи не пожертвуєш своїми почуттями до іншої людини, заради людини, в якої є почуття до тебе. Ти не зрадиш собі самому, якою б хорошою та людина не була.
Ти почуватимешся самотнім, але це не означатиме, що тобі це подобатиметься. Ти чимдуж намагатимешся змінити свою буденність. Іноді, тобі це вдаватиметься, але з часом розумітимеш, що це лише ілюзія.
Так течуть сірі будні самотніх людей. Справжні ліки від самотності є. Одними із найефективніших ліків вважають кохання. Але лише справжнє взаємне кохання зможе вилікувати від самотності.
Будь-якій творчій людині необхідна свобода. Істинний художник, в процесі створення свого твору завжди самотній, письменник також. Рідко можна зосередитись на власних думках, коли поряд перебуває велика кількість людей.
Через самотність рано чи пізно має пройти кожен. Таке випробування дається нам для того, щоб ми пройшли шлях до самопізнання. І з часом ти розумітимеш, що самотність – це обов'язковий стан твоєї душі, в якому ти час від часу хотітимеш перебувати для того, щоб відчувати свободу.
Христина Стринадюк ©
кому мою книжку - Мова Богів? :crazy:
віддам форумчанам в хороші руки :coffee
думаю маєш електронну копію з друкарні, закинь на форум для завантаження. А то я пеперові книжки вже роки три нечитав, все з телефону
Рідко читаю те, що багато написано, та Христинину прозу прочитала з великим задоволенням, дуже гарно.
Тарас, я хочу книжку, в мене дууже хороші руки))))) Буду вельми вдячна)))
Цитата: s19or від 23:22, 13 Квітень 2011
думаю маєш електронну копію з друкарні, закинь на форум для завантаження. А то я пеперові книжки вже роки три нечитав, все з телефону
Аналогiчно
Цитата: gALINA_S. від 23:44, 13 Квітень 2011
Рідко читаю те, що багато написано, та Христинину прозу прочитала з великим задоволенням, дуже гарно.
Тарас, я хочу книжку, в мене дууже хороші руки))))) Буду вельми вдячна)))
я мало пишу)
чим докажеш, що маєш хороші руки? :)
п.с. на жаль електронної версії немаю! :( давно те було!
Цитата: as_tar від 23:53, 13 Квітень 2011
чим докажеш, що маєш хороші руки? :)
Ну як там з собачкою..., "файно годувати, вигулювати, любити.." :crazy:
Цитата: wildperson від 23:58, 13 Квітень 2011
файно годувати, вигулювати, любити.." :crazy:
це руками все????? :crazy:
Цитата: wildperson від 23:58, 13 Квітень 2011
Ну як там з собачкою..., "файно годувати, вигулювати, любити.." :crazy:
О-оо, дійсно))))) В обіду не дам)))
Цитата: gALINA_S. від 00:01, 14 Квітень 2011
О-оо, дійсно))))) В обіду не дам)))
ну тоді добре, домовились) :)
Цитата: as_tar від 00:08, 14 Квітень 2011
ну тоді добре, домовились) :)
Ураааа, а коли? Вже може на найближчій здибанці?
Цитата: gALINA_S. від 00:14, 14 Квітень 2011
Ураааа, а коли? Вже може на найближчій здибанці?
можна і так) до того часу ще пару бажаючих мо знайдеться)
Цитата: gALINA_S. від 23:44, 13 Квітень 2011
Рідко читаю те, що багато написано, та Христинину прозу прочитала з великим задоволенням, дуже гарно.
Щиро дякую, Галинко!: :thank_you2:
антонич, я люблю тебе.
я працюю у неосвітленому театрі. і не лише працюю, а постійно там перебуваю. та ні, не живу я там, то не життя. то не будні. і немає там ні краплі домашнього затишку. наш колектив готується до великого дійства - "Дня Вдиху". йдучи темним коридором (він породжує відлуння), я заглядаю у кожен кабінет, напевне для того, щоби вкотре побачити складову людської відповідальності. так, я люблю спостерігати, як хтось до чогось готується, і як саме, цей хтось, використовує даний для підготовки час. підходжу до найближчих дверей, прислухаюся, і чую тупотіння. моя уява відразу скинула мені "пікче", на якій зображено одного мого знайомого танцюриста. я з посмішкою прочиняю двері... посмішка ривками переливається в подив. у залі, немов один, танцює тридцять танцюристів... п'ятнадцять жінок та п'ятнадцять чоловіків. рухи симетричні, наче віддзеркалені, і та ілюзія про одного танцюриста все ще не покидала мене, коли я просто заплющувала очі. чуєш одне - бачиш друге. у сутінках ледь біліли їхні прозорі та схожі на порвані рибячі плавники костюми. у нашому театрі, крім світла, немає щей музики. танцюристи гуртом вибрали якусь пісню, і під час танцю прокручують її в голові, подумки. я залишила очі заплющеними на 20 секунд, і за цей час ілюзія перетворювала шелестіння рукавів у кружлянні - на палахкотіння смолоскипів, тупотіння босих ніг об паркет - на велетенського волохатого метелика, що б'ється крилами об стелю... антонич... під ритм починаю підспівувати: "Це шум — натхненна музика природи на смерті та життя гучнім весіллі".... зачиняю двері, і співаю на весь театр, і мене у коридорі три.
я люблю тебе антонич!
(с) Ната Марак
більше прози нашого літ клубу тут - http://vkontakte.ru/topic-23232083_24185332?offset=0 (http://vkontakte.ru/topic-23232083_24185332?offset=0)
Ольга Бродская
Осінні вії
Я захлинаюся сонцем. Чомусь у моїй щирій пітьмі немає ані крихітки тепла. Мені воно не потрібно зараз. Тому я не можу терпіти жовтаві поцілунки на своїх повіках. Мої крижані руки не шукають щастя. Вони його вже знайшли. Холодне, солоне, жагуче, воно оповило моє серце і прийщов довгоочікуваний спокій.Не лай мене за те, що я не можу дочекатися дощу. Кожного разу, коли я відчуваю на собі частини його тіла, я знову оживаю. Я миюся від страхів і безглуздих роздумувань. Дощ штовхає мене у прірву мого дивного щастя, він змиває з мене моє сонце – моє минуле. Я – не тіло, я не натура, я не частина світової машини. Я одна з крапель, що мільйонами падають додолу, аби назавжди зникнути. Коротке, але таке яскраве життя. Вони вмирають, не знаючи на що йдуть. Вони не думають над цим. Просто живуть. Летять собі...У них немає часу на думки, є лише рух.
Я вся розпалена сонцем. Силою думки я благаю дощик, аби він прийшов по мене...Я була закоханою в сонце. Тепер у мене інше щастя. Коханий мій, ти – мій дощ. Мій теплий літній дощик, моя жахлива листопадна злива. Я прийшла до тебе мовчки. І ти так само мовчки дав мені моє тернове щастя. З пальців кров, з неба – дощ. Дякую тобі за все... За спалене кохання, яке пустило коріння у нашу свідомість. У нього нова шкіра, інший колір очей... А ще – нові вії. Старечі, усе розуміючі, світлопечальні... У нього – у тебе – у мене – осінні вії...
4.07.08.
Ольга Бродская
Заплющ очі
Світло і темрява.
Заплющ очі.
Зморшки и посмішки.
Заплющ очі.
Пекло і пекельний холод.
Заплющ очі.
Секунди і роки. Зліва щасливе подружжя, справа медалі й грамоти.
Заплющ очі.
Діряві джинси і латаний светрик. Різне.
Заплющ очі.
Жалюгідний погляд. Жалюгідний вигляд.
Заплющ очі.
Сірість і яскравість. Розмальований паркан. Розмальоване сонце. Розмальовані кеди. Замальованість і розкриті очі.
Закрий очі.
Друзі і діти. Кар'єра і кохання. Шалений годинник. Сльози неминучості. Де ти?...
Заплющ очі.
Роздивися, чи є ти серед натовпу відчайдушного відчаю власного кола.
Найкраще. Найсвятіше. Найпрекрасніше і найсвітліше. Роздивись заплющеними очима.
Я є!!!! Я тут!!! Правда, можеш мені вірити, це справді я!!!
Де? Тут. Я тут! Точніше сказати не можу. Не шукай мене, бо не знайдеш. Просто порадій тому, що я є. Адже я щаслива, що ти є!!!
Розплющуй очі.
Візьми пензля до рук.
Намалюй своє життя таким, яким хочеш його бачити.
І живи так, як намалював.
Зневірився? Ти на правильному шляху! Тільки діставши дна, можна піднятися. Тільки зневірившись, почати вірити.
Бо я вірю.
Іохла, 18.02.2011
Воно (Невизначеність)
Іноді буває так, що єдина мрія - це сон. Спокійний, довгий, без жодної крихти сновидінь. Бо всі вони про одне. І серед ночі - одне. А ранком те саме. І безсоння. Через одне. А воно, одне, розмите. Як крапля фарби у калюжі. Як невідтертий з підлоги лак для нігтів. Як світ через кільки хвилин після психотропного снодійного.
Воно живе десь у печінці. Чи у лівій скроні. Чи у нерві, якій проходить повз серця. Воно живе у мені. Як давно? Не знаю. Його усе більше.Воно змушує мене Бути. Воно змушує кожну секунду напружуватися. Від мене електризується куртка.
Йому замало мене. І воно чіпляється до тих, хто для мене важливий.І живе у носі одного, і у руках іншого. Коли ми збираємося разом, воно перекочується до мене у шлунок. І у потилицю. І там зводить мене зглузду. Воно змушує мене кричати на тих, кого я люблю.
А потім я залишається наодинці з цим. І воно не мучить мене, коли я замовкаю. Але буває, що я забуваю як говорити. Може, я більше не буду? Більше ніколи не скажу ані слова! Тоді йому не знайдеться виходу. І тоді я щаслива. І о третій ночі я стою посеред кімнати у довжелезній нічній сорочці і пускаю мильні бульбашки.
Воно неозначене. Воно середнього роду. Недоконаного виду. Воно - підвішене. Воно недовершене. Видовжене. Гливке. Бридке. І мокро-кислувате.
Невизначеність. Ні "так", ні "ніколи". Вбивайся, розплющуйся, стирай себе з монітору, але просто роби те, що й робила. Поки визначеність не врятує тебе. Мабуть, це помста. Воно прийшло за мною, коли я вирішила, що все можливо, доки не зроблено вибір.
Його звук схожий на болгарку мого сусіда. Тільки окрім мене жоден сусід її не чує. Жалітися тупо. Просити поради нема в кого. Хочеться просто заснути. Щоб у моєму сні не було навіть крихти сновидінь.Перепочити. І, прокинувшись, знову відчувати, як котиться гидким струменем воно з моєї лівої скроні до потилиці.
Ольга Бродска
Іванка Стеф'юк
Проміння вечірнього сонця гладило шпичасті кактуси, витанцьовувало на кінчику кожної ворсинки, тиша крапельками всідалася поруч. Хлопчик сидів на килимі і малював, тітка Ліза спостерігала збоку.
― А що ти хочеш намалювати?
― Любов..
― Тобі зарано малювати любов, ти ще малий.
― Зараз у мене не може бути любові?
― Ні, ти дитина.
― Але ти ж казала, що я народився з любові... То куди вона поділася?
Ліза раптом зрозуміла, що він таки інший, не гірший за інших, але ... Інколи хочеться заглянути в його голову, як на темне горище чи в стару шафу в щойно купленій квартирі. Що ти бачиш, чудний малюче, коли дивишся на цей світ? Завтра твій День народження, а ти так і не зрозумів чого люди святкують те, що проходить час. А як тобі пояснити, якщо після твого запитання « А що тут радісного?» я тепер уже й сама не знаю відповіді. Ти маму свою згадуєш, тільки от не називаєш ніяк. Ти заходиш в мою кімнату, підходиш до того ліжка, на якому вона малювала свої ескізи і починаєш копіювати її: розмахуєш олівцем по папері, наводиш рідкі штрихи. Ти дивишся на аркуш так, ніби бачиш там Марту. Ти не говориш з аркушем, бо він тебе розуміє і так. І ніяк тебе не врятувати, дивний мій, найдорожчий в світі малюче.
―А чого діти плачуть?― не повертаючи голови Антон уважно чекав відповіді.
― Які діти?
― Коли народжуються... Вони що, знають що їм у цьому світі буде погано?
―...
Я раптом замислилася над тим самим, що і він: коли ми приходимо в цей світ, то відчайдушно кричимо, а коли ідемо від нього, то частіше всього тільки зітхаємо...
Ольга Бродская
Останні дні листопада
Останні дні листопада - це як 3 дні до весни, тільки без передвесняного болю і передвесняного розпачу. Останні дні листопада - це завжди вітер. А вітер може приносити на своїх крилах як холод, так і тепле очікування "зими_під_ковдрою". Як ти хочеш провести її цього року? Які чоботи ти собі купуєш: теплі та витривалі, або з плоскою підошвою для того, щоб хизуватися вмінням катати по замороженому снігу? Залишилося одне: зрозуміти, наскільки ти ще здатна бути дитиною.
В останні дні листопада хочеться пити. Коли як, коли гарячого чаю з лимоном, коли алкоголю з мінералкою. Останнями днями листопада усе, нарешті, наздоганяє тебе. І тобі лишається або сказати самій собі правду, або мовчати і далі. Тільки мовчання не принесе снігу. Того білого блискучого снігу, який кожної зими вперше випадає на місто. Від якого замерзають вії, по якому хочеться бігати, проте ти не насмілюєшся, щоб не порушити чистоту. Коли випадає перший сніг застигає все.
Коли випадає перший сніг останні дні листопада відступають. На їхню зміну приходить зима. Така, яку ти обираєш.
Але його потрібно дочекатися. Не сказати зайвого. Вибачитися перед тими, кого любиш. Та й взагалі перед усіма. Перед цим світом, який тебе ще терпить. І чоботи твої терпить, якими б вони не були. Не забути сказати коханим, що кохаєш. Якщо все справжнє.
А ще - знову навчитися радіти. Після осені важко радіти. Осінь часто забирає усмішку. Осінь часто зневірює. Осінню потрібно доводити, що ти щось з себе представляєш. Осінню тебе ставлять у куток за незроблене домашнє завдання. Або й взагалі виганяють зі школи. Бо думають, що ти вже вивчив свій урок. Восени ти можеш не помітити самої осені. Щоб взимку намагатися згадувати її. Тільки найкраще.
Останні дні листопада роблять хворою. Не важливо, яким чином. Головне, ти нездорово закриваєш фіранки. А потім нездорово відкриваєш їх і довго вдивляєшся крізь скло у вогку вулицю. Наче чекаєш. Але нічого не змінюється і хворобливі дні листопада котяться далі.
В останні дні листопада хочеться, щоб останніх днів листопада не було. А іноді, щоб і тебе самого не було. Проте сніг колись випаде.
"Сьогодні буде дощ, а завтра точно буде сонце".
Ольга Бродская
Чому ти не можеш заснути? Що тебе мучить, чому сон не обіймає тебе солодко і тепло, чому ти не дозволяєш йому забрати тебе?
Хтось каже: "я не сплю, тому що планую завтрашній день". Або: "я не сплю, бо сон чомусь не йде".
А хтось просто не спить. Не спить, тому що боїться проспати щось справжнє. Не ілюзорне. Щось, що менш за все схоже на сон, але так близьке до нього.
Є ті, хто спить дуже мало. бо багато хоче зробити.
Є ті, хто не спить тому, що мучиться від оскаженілих думок, які бігають по протореному колу і ніяк не підуть у Пекло, де їм місце.
Є ті, хто не спить, бо не може дочекатися наступного дня. Таких дуже мало, але над ними світяться помаранчеві вінчики щастя, вони усміхаються ночі і не втомлюються уявляти собі новий щасливий день.
А є й ті, хто бояться спати. Бояться,що можуть не прокинутися. Проте, коли сон нарешті бере над ними верх, страх зникає. Лишається тільки рівне дихання. До наступного ранку.
Кажуть, що коли ми засинаємо, дуже виходить з тіла на декілька десятків сантиметрів від тіла і зависає над ним. Тому, якщо розбудити сплячого глибоким снов, він наче падає. Знову входить у своє тіло. Іноді буває страшно так прокидатися, але радійте, що сон був глибоким, а, значить, здоровим.
Ми бачимо сни. Різні і про різне. Іноді вони зазирають у наші реальності, ніби підглядають за нами-несплячими. Ми їх розповідаємо, ми намагаємося їх розгадати.
Сон так багато для нас означає.
Тоді чому ти не можеш заснути?
Тому, що ми ніколи не знаємо, якими прокинемося. Бо сон змінює усе. Сон відмежовує дні один від одного, дозволяє "думати про це завтра". Коли ми будемо іншими.
Може, ти не спиш, бо знаєш, що завтра життя знову піде по колу, яке більше не може стримувати тебе?
Може, ти боїшся заснути, бо знаєш, що ніколи не відчуєш те, що поки що здатна відчувати?
Може, ти не можеш заснути, бо настільки щаслива, що боїшся, що сон забере це щастя?
Відразу попереджу, що звучить похмуро...Назви не підібрав,та мабуть і не треба.
І здається все гладко пройшло,було багато емоцій, сміху,жартів,було проте й над чим задуматись. Проте вже сидячи в потязі дорогою додому,я знову відчув це. Це відчуття якоїсь незбагненності, неправильності. Здається ніби мій мозок поснований густою павутиною обману...навіть зараз важко зосередитись, важко задуматись над всім тим, що тепер я маю, що нікому не потрібне але я беру, що корисне і необхідне,що стукається в двері мого серця, що заставляє забути про все...але що я відкидаю
Ні не правильні слова...хоча,можливо прочитаєш їх колись і зрозумієш чи відчуєш як то воно було, а можливо й відповідь даси, чи просто зітреш.
....Боже, мені чогось не вистачає, то чого ж? Чому буденні справи стали бридкими й абсурдними і все на світі стало раптом сірим та блідим, натомість з'явилось величезне безмежне "нічого"...Воно займає вільні щілинки душі, потісняє, розформовує все те,що так недавно було зрозумілим та й ніби правильним.
Коли слова затихають, коли час дає простір і волю роздумам все руйнується і гине. Все що було сказане хвилину назад-стає безглуздим, відчуваєш себе просто нікчемною людиною нінащо абсолютно не здатною.
Кожного дня,майже щохвилини я відчуваю...Так я згадую рідних, друзів,просто хороших людей, приємних людей, веселих людей. Проте крізь кожен світлий промінь спогадів, крізь веселі, смішні фігури пробивається краплинка божевілля і спалює все в вщент. І душа тепер як маленький човник серед бурхливого безжалісного моря...він кидається то в одну то в іншу сторону, інколи потріскуючи і перевертаючись збоку в бік...проте все ж не тоне. То що ж тримає мене?Для чого я живу?Що я повинен зробити,щоб знайти себе?
Мені так не вистачає людини поділитися всім. Хоча можливо таких людей і не існує, можливо один тільки я і винен,може треба забути все це, кинутись нарешті на самотік, не обертаючись, не шкодуючи ні за чим. Можливо не потрібно бути таким простодушним...можливо вже пора "подорослішати" стати як всі інші...приречені,- стати частинкою цього мертвого тіла, яке ще іноді здригається в конвульсіях...Час може дати відповідь,та от чи слід її чекати,а чи самому спробувати знайти.
І от знову,і знову...
Все неспокійне,все стривожене...здається і збожеволіти можна. А відповідь ніби перед очима, варто лише виплутатись із лабіринту цього душевно зжираючого вірусу.